кілька годин тому вмерла кримчанка Людміла Алєксєєва, яка у свій час була відома по всьому СРСР - приблизно так, як інша євпаторійка, Анна Ренд, в Америці, не менше. Кажуть, що померла вона через стрес, бо буквально напередодні московити заарештували Льва Пономарьова - ще одного класичного дисидента, “меморіальця”.
Це ж треба було так скластись, що я бачив покійну на власні очі. Ще до окупації вона якось приїхала в Крим із візитом, на один захід Меджліса. Ми, всі хто знав, хто така, дивилися на неї із захопленням - щоб порівняти, скажу що сто років тому так би дивились на Брешко-Брешковскую.
А далі почалося. Кілька раз в ті злощасні перші роки окупації мене огорошували українські змі - Алєксєєва признала Крим російським. Чому я кажу “злощасні” - ненавиджу той час, коли почувши про чиєсь чергове падіння, ти РЕАЛЬНО не знаєш, чи це може бути. Бо скажи мені це 2013 року, я б просто не повірив. Чому повірив 14 або 15 (не пам’ятаю точно)? Повірив на мить, розуму вистачило пошукати, поки не знайшов - посумніватися, і десь на другий, третій день побачити що це була інформаційна операція. То чому повірив був? Бо тоді неможливі, невміщані у голові зради та підлоти здавалися можливими. Друзі, авторитети, кумири, симпатичні особи, кохані, любі, поважні - всі, чергами вистроювались і зраджували, біснувались, творили зло і тішились. ТОДІ ВСЕ було можливо. Алєксєєва нас не зрадила, але вона була неуважна через вік, її часто ловили на напівфразах, забудькуватости, і нещадно експлуатували вже тоді дуже стару жінку. Тому фейки регулярно появлялися. Після другого разу я вже не витрачав часу, щоби шукати спростування, - бо знов повірив. Але це дуже, дуже рідкісне виключення! Це я хочу підкреслити. І ще - мені зовсім не стидно, що я реагував тоді на всі такі сигнали, підозрював усіх. Без цього було ніяк. Скажу більше - без цього і зараз ніяк, бо часи не змінилися. І те що я був в її товаристві аж кілька хвилин, і те що було відомо про неї раніше - з одного боку, мало б “нормальну людину” розслабити, тут вчасно пригадати слова про людяність і таке інше. Але це ще не наш випадок. Все це потім переосмислимо, після війни. Після перемоги, бо якщо буде поразка, то все одне що це війна, для нас все одне, як для євреїв рейху, як для бандерівців 50-х - чи війна скінчилась, чи йде, коли нас вбивають, саджають, переслідують, викрадають і судять за те, за що впори нагороджувати, або й зовсім ні за що.
Вийшов не некролог, але малюнок епохи - останіх років, в яких ми жили разом, я та Алєксєєва. і за яку їй було стидно - так, вона вголос казала, що їй стидно за рускіх, за Московію, за те що вони зробили проти українців, кримчан, кримських татар.
Немає коментарів:
Дописати коментар